У листопаді 1918 на землях колишньої Австро-Угорської імперії постала нова незалежна держава – Західноукраїнська Народна Республіка. Керівництво ЗУНР, підтримане населенням, вважало однією з головних державних справ об’єднання з Українською Народною Республікою. 5.11.1918 р. Українська Національна Рада надіслала свою делегацію на чолі з О. Назаруком та В.Шухевичем до Києва для переговорів з гетьманом П. Скоропадським. Після початку антигетьманського повстання переговори про об’єднання провадилися з Директорією УНР.

1.12.1918 р. у Фастові був укладений “передвступний договір” про “злуку обох українських держав в одну державну одиницю”. Зміст угоди було оприлюднено 21-24.12.1918 на Київському губернському селянському з’їзді. Голова Директорії В. Винниченко повідомив, що ЗУНР і УНР заявили про свої наміри:

• перша – увійти з усім населенням і територією як складова частина до УНР;
• друга – прийняти територію та населення ЗУНР як складову частину держави до УНР.

3.01.1919 УНРада на своєму першому засіданні у Станіславі затвердила “передвступний договір”, прийняла ухвалу про Злуку і доручила уряду – Державному секретаріату ЗУНР завершити офіційне укладення договору у Києві (рішення було прийняте від імені всіх західноукраїнських земель). Для участі в урочистому акті об’єднання було затверджено представницьку делегацію на чолі із заступником президента УНРади Ю. Бачинським. 22.01.1919 Директорія УНР видала Універсал, у якому оповістила про злиття в єдину державу – Українську Народну Республіку – Галичини, Буковини, Угорської Русі та Наддніпрянської України. Того ж дня на Софійському майдані в урочистій обстановці було проголошено Злуку українських земель та утворення єдиної незалежної соборної української держави. В урочистостях брала участь делегація УНРади ЗУНР у складі 36 осіб.

23.01.1919 р. Трудовий Конгрес України затвердив об’єднання УНР і ЗУНР в одну державу. ЗУНР дістала офіційну назву – Західна Область УНР (ЗО УНР). До складу Директорії УНР від Наддністрянської України (Галичини, Буковини та Угорської Русі) було введено Президента УНРади Є. Петрушевича.

Але через воєнний стан практичне злиття двох державних організмів відкладалося на майбутнє – до скликання Всеукраїнських установчих зборів, обраних населенням обох частин України. Злука не означала, що УНР стала унітарною або федеративною державою. Скоріше це було конфедеративне об’єднання, принаймні до остаточного вирішення питання про державне об’єднання Установчими зборами. ЗУНР зберегла свої органи законодавчої та виконавчої влади, сферу і обсяг їхньої компетенції. ЗО УНР продовжувала діяти як окремий державний утвір і у внутрішніх справах, і на міжнародній арені. Влада Директорії УНР та її розпорядчих органів і надалі обмежувалася землями на схід від Збруча. Певним чином координувалася лише військова діяльність обох урядів. Незважаючи на заяви про Злуку, розбіжності у стратегії та орієнтаціях керівників Східної та Західної України поглиблювалися, охоплюючи соціально-економічні та зовнішньополітичні аспекти. Цим серйозно послаблювалося реальне значення акту 22.01.1919, який однак залишився символом споконвічного прагнення українського народу до возз’єднання в єдиній державі.